Незламна волонтерка та спортсменка з Донеччини у колісному кріслі попри війну та эвакуацію знайшла своє покликання, - ФОТО

27 вересня 2022 15:50:50    

Наталя Зубар відома багатьом на Донеччині як спортсменка, викладачка та одна з принципових борчинь за доступність Бахмута, де вона мешкала до повномасштабного вторгнення росії й наближення боїв під саме місто. Завдяки її наполегливості не тільки люди з інвалідністю, а й містяни старшого віку чи мами й тати з малюками на візочках не відчували себе зайвими на вулицях та у громадських закладах. Жінка, яка вже майже двадцять років пересувається на кріслі колісному, не спасувала й перед викликом повномасштабної війни: спочатку волонтерила задля допомоги людям з інвалідністю, а потім, коли в місті стало небезпечно, ініціювала евакуацію своєї великої родини – зокрема батьків та домашніх улюбленців. Спортивний азарт Починати спортивну кар’єру у віці після 40 років, перебуваючи на кріслі колісному? Здавалося б, дивне рішення для людини, яка проживає у невеличкому містечку біля лінії фронту та ніколи до цього навіть не була дотичною до професійного спортивного життя. Але для Наталі саме ця схема спрацювала на “відмінно”, коли додалися всі необхідні компоненти: в Бахмуті відкрився новий стадіон, пристосований для людей з інвалідністю, який приймав на тренування паралімпійців, та знайшовся тренер, котрий запевнив — все вийде! Бахмутянин Артур Радковський, який є активним учасником спортивних змагань з різних видів спорту та віцечемпіоном світу зі спортивних танців на кріслі колісному, запропонував Наталі спробувати себе у настільному тенісі. - Теніс прийшов у моє життя неочікувано. З дитинства була впевнена, що я і спорт - два паралельні світи, які ніколи не зустрінуться... Але я помилилася. Він змінив моє життя, наче розбудивши, зробив мене активнішою, дні цікавішими, наповнив новими враженнями. Мені подобається пробувати нові заняття, а якщо вони стають до серця, то наполегливості у мене не віднімеш, прагну зробити все якнайкраще, - каже Наталя. - Тому щоденні тренування не втомлювали, а навпаки, давали життєву енергію, я встигала, крім того, зробити купу справ. Я стала багато подорожувати, з'явились нові друзі. Ще й психологічно стала сильнішою: навчилася спокійно виходити на поєдинок з суперником будь-якої підготовки, переборювати страхи та хвилювання. А коли ти ще й перемагаєш там, де не дуже на це сподіваєшся, то це неперевершені емоції! Із кожним днем спорт затягував її все більше. Особливо, коли Наталя побачила перші успіхи та відчула смак перемоги. Проти неї на тренуваннях (а інколи й на змаганнях) виходили як жінки, так і чоловіки. На жаль, жінок-тенісисток у цій категорії навіть по всій Україні не так вже й багато. Наталя з тренером встигли позмагатися на різних обласних і всеукраїнських змаганнях. Звісно, на стінах її кімнати з’явилися дипломи й медалі, але Наталя каже, що не тільки це мотивувало її на наполегливу працю на стадіоні, куди вона щодня їхала на тренування. А й бажання своїм прикладом показати “звичайність” таких занять та успіхів для людей з інвалідністю. Щоб це викликало не подив, а повагу, не бажання співчувати, а стимулювало до активних дій. Саме це змушувало її багато років ініціювати зміни у рідному місті щодо доступності інфраструктури для людей з різними фізичними потребами. Вона багато разів чула “А нащо пандус у кав’ярні чи перукарні, це ж не аптека!”. Не втомлюючись та не ображаючись, допомагала зрозуміти людям, чому для всього суспільства важливо, щоб й у кав’ярню, і у перукарню, і в аптеку мали змогу зайти люди на кріслах колісних, з палицями чи на милицях, з дитячими візочками чи просто люди старшого віку. Можливо, її вважали занадто принциповою — подумаєш, трохи не той кут пандуса, яка різниця? А вона не втомлювалася пояснювати в пресі, у комітеті з питань доступності Бахмутської міської ради, спілкуючись із чиновниками чи підрядниками, що неправильно покладений бордюр чи не витриманий кут нахилу може призвести до травмування маломобільних людей або просто унеможливлювати їхнє пересування. Карпати — Бахмут - Київ Про повномасштабне вторгнення Росії Наталя разом з чоловіком дізналися, перебуваючи на тренувальних зборах у Карпатах. Спортсменів з інвалідністю тримали у напрузі, бо категорично заявили, що вони мають збирати речі та повертатися додому. Прохання дозволити залишитися на тренувальній базі хоча б до з’ясування рівня безпеки у рідних містах керівництво закладу проігнорувало. Складно сказати, чим керувалися відповідальні особи, але факт є факт: замість надання допомоги у влаштуванні на відносно безпечній території, людей з інвалідністю просто відправили у жерло війни. Серед тих, кого у перший день активної фази війни посадили до автобуса, було три десятки людей з вадами зору та 15 - на кріслах колісних. Їх відправили просто на вокзал Львова, де тоді панував хаос та паніка, тож купити квітки до Костянтинівки вийшло дивом. Про хоча б мінімальний комфорт, який потрібен для людини в такому становищі, не йшлося: у вагонах вже вимагали світломаскування, поруч перебувало багато людей, зокрема й військових, під час руху, проїжджаючи Київ, Харків, Ізюм Наталя з чоловіком чули вибухи та обстріли. В бік Бахмута по трасі їхала тільки військова техніка. І вони. Перші місяці в Бахмуті було відносно спокійно: ще ходив громадський транспорт, працювали магазини, банки, навіть стадіон, куди Наталя з друзями ходила на тренування. А вибухи? Ну кого віддалені звуки бою лякають у місті, яке вісім років знаходиться за кілька кілометрів від лінії фронту? Волонтери та міська влада почали діяти на випередження: знаходити та привозити гуманітарну допомогу для вразливих категорій населення, котрі у разі загострення постраждають найбільше. - Через те, що повертатися додому мені довелося дуже важко та страшно, у перші місяці виїжджати з Бахмута я не хотіла, - зізнається Наталя. - Бо лише від згадки про ту подорож було моторошно. В місті у нас є громадська організація осіб з інвалідністю, і я розуміла, що можу бути корисною там. Я допомагала складати списки найуразливіших жителів, щоб розуміти, кому потрібна додаткова допомога при евакуації, роздавала продукти, ліки, специфічні медичні засоби та засоби гігієни, які одразу зникли з аптек і магазинів. Бачила, що відбувається в сусідніх містах - Лисичанську, Попасній, Сєвєродонецьку, і добре розуміла, що і наш Бахмут жаліти ніхто не буде. Одного разу під час видачі гуманітарної допомоги розпочався сильний обстріл, ракети впали недалеко від будинку, Наталю ледь не перекинуло вибуховою хвилею. Тоді вона зрозуміла, що треба їхати і вивозити найдорожчих із міста. - Зробити це було дуже важко психологічно. Бо ніхто не хотів покидати домівку. Довелося взяти на себе й ініціативу, й відповідальність. Старенькі батьки, сестра з племінником впиралися до останнього, але залишати їх у пеклі було неможливо. Дякувати Богові та сину, всіх умовили, і на початку квітня винайняли автобусик і вирушили до Києва. Всімох та з двома котиками, яких ми не могли покинути, - згадує жінка. Витримати й цей шлях було дуже важко. Їхали понад добу, ночували біля лісу. Весь час сиділи, що для Наталі дуже боляче. Про похід до туалету чи зупинку для відпочинку годі й казати. Ще й навкруги — аварії, вибухи, купа людей та автівок... Але до Києва все ж таки доїхали. Перший час, каже Наталя, було нестерпно важко, хотілося додому, приходилося вчитися жити великим гуртом. І знов пристосовуватися до відсутності доступності. Спочатку у Києві їх прихистив син, у його орендованій квартирі “гостювали” бабуся, два дідусі, тітка з племінником, мама, тато та Рудий з Багірою. Молодий чоловік залишився у столиці після навчання, перші, “гарячі” для Києва місяці волонтерив. І дуже переживав за всю свою родину, яка залишилася на Донеччині. І не тільки через загрозу обстрілів. Бо саме через нього вони були вразливі — Петро став відомим на всю країну після того, як у 2014 році ще школярем заховав великий український тризуб, який під час тимчасової окупації Бахмута загарбники скинули з будинку міської ради. Після того, як юнак приніс його військовим під час звільнення міста, про це повідомляли багато ЗМІ. Тож така його слава навряд чи сподобалася загарбникам у разі окупації міста. - Згодом ми вже шукали квартиру, в яку можу вільно зайти, і при цьому туди пустять людину з інвалідністю, трьох старших людей і тварин. Завдання з кількома зірочками, - зізнається Наталя. - Але все знайшлося та призвичаїлося. Навіть з'явилася можливість знову працювати. І допомагати іншим. Рада, що багатьох друзів вдалося умовити виїхати з міста, допомогти їм зі зручною евакуацією. Тим, хто залишилися або виїхали, вдалося організувати потрібну допомогу - і засоби гігієни, і навіть трошки грошей. Війна і діти Сказати, що Наталя повністю повернула свій звичний устрій життя, неможливо. Київ із його крутими пагорбами, відсутністю наземних переходів на більшості проспектів та відвертою імітацією доступності навіть у спортивних об’єктах, не дозволяє їй почуватися так впевнено, як у рідному Бахмуті, який, зокрема і її зусиллями, все ж був пристосований для комфортного життя різних верств населення. У всьому Києві Наталя змогла знайти тільки один спортивний заклад для заняття тенісом, в який вона може фізично потрапити. Але він знаходиться дуже далеко від її місця проживання, тож на тренування не наїздишся. Тренер хоч і евакуювався з Бахмута, але перебував в іншій області, тож давати настанови міг лише телефоном. Але Наталя не збирається просто сидіти вдома. Вони з чоловіком багато подорожують по Києву, вивчають різні історичні пам’ятки, розвідують зручні локації для прогулянки на кріслі колісному. А ще вона знов почала давати уроки дітям, які готуються до ЗНО. До переїзду, на наступний навчальний рік до неї записувалися за кілька місяців — її заняття з української мови та літератури завжди цікаві та професійні. - Дуже люблю свою роботу. Спілкування з дітьми, можливість їх чимось зацікавити, чомусь навчити — надихає, - зізнається жінка. - Під час війни довелося опанувати нову діяльність - дистанційну освіту. Це дало можливість повернути своїх учнів, за якими дуже скучила, та знайти нових в різних куточках країни. Дуже часто це наші ж бахмутяни, дітки, яки виїхали від війни. Мені боляче на них дивитися зараз: в очах невимовні сум, апатія, страх, зневіра. Коли починаєш розмову про війну та дім, не втримуються від сліз навіть хлопці, навіть випускники. Вони ховають свої почуття в середину душі, але не знають, що з тим болем робити далі. Наталя каже, що усі її учні вимушені навчатися дистанційно, інколи в нових школах. Це означає відсутність спілкування з однолітками, друзями, з якими можна було б якось обговорювати те, що відбувається. В нових містах ці школярі дуже самотні. І вона впевнена, що про це говорити зараз з дітьми чи не важливіше, ніж про правила граматики. - Більшість з них зараз кинуті на самоті зі своїми проблемами. Бо у дорослих інші завдання — вижити. То зараз ніхто не знає, що з цим робити і чим виллється це в майбутньому. Тому мені дуже важливо підтримувати своїх маленьких та вже не дуже учнів у наші складні та буремні часи. Це теж про доступність, дотичність — до сердець та душ дітей... Джерело: 62.ua

Читати далі »

Новини Львів Live

Новини Львів »

 

 

Copyright © 2022 strichka.com
E-mail: [email protected]
Powered by QCMS